Налагодження зв’язку зі своєю дитиною-підлітком — запорука дієвого підтримання психічного здоров’я дитини, її емоційного розвитку та соціалізації. Якщо ми любимо людину, нас цікавить, про що вона думає та що відчуває. Ваша дитина зростає, дорослішає, і взаємне спілкування, тобто бесіда — це спосіб демонструвати їй свою любов та повагу.

Будуйте стосунки на основі тісного зв’язку
1. Виказуйте свою зацікавленість речами, важливими для вашої дитини, щоб показати, що вам не байдуже.

2. Розповідайте про себе, діліться думками, усіляко намагайтеся встановити взаємний зв’язок та визначити спільні інтереси.

3. Запитуйте дитину, якої вона думки про те чи інше питання, цікавтеся її поглядами та уявленнями, аби зрозуміти її почуття.

4. Спирайтеся на весь попередній досвід спілкування з дитиною на всіх етапах її зростання. Спілкування відіграє дуже важливу роль в будь-якому віці — з раннього дитинства до дорослості. Якщо між вами та вашою дитиною завжди був тісний зв’язок, якщо ви звикли ділитися одне з одним своїми думками та почуттями, то скоріш за все такі стосунки зберігатимуться і протягом всього підліткового та юнацького віку вашої дитини.

Слухайте активно
Дуже важливо, щоб під час спілкування з дитиною ви активно слухали її. Активне слухання означає, що ви демонструєте зацікавленість, небайдужість, неупередженість та співчуття, навіть коли (і особливо коли) ви не поділяєте думку співрозмовника. Ті чи інші погляди та переконання вашої дитини можуть не збігатися з вашим особистим баченням, але ви маєте поважати й цінувати її точку зору. Це, до речі, допоможе дитині навчитися з повагою ставитися до ваших поглядів. Активне слухання з вашого боку дає дитині відчуття, що її дійсно чують і розуміють, і завдяки цьому вона почувається менш самотньою та спокійнішою. І навпаки, якщо ви не слухаєте дитину уважно, ви ризикуєте вселити в неї відчуття, що ви не цікавитеся її проблемами й не зважаєте на її почуття та хвилювання. Як наслідок, дитина може стати недовірливою, зайняти захисну позицію, почуватися пригніченою, самотньою та ображеною.

Якщо ви не слухаєте дитину уважно, ви ризикуєте вселити в неї відчуття, що ви не цікавитеся її проблемами та не зважаєте на її почуття

5. Використовуйте мову тіла, яка демонструє уважність. Коли ви дивитеся дитині в очі, киваєте головою на знак згоди та підтримки, висловлюєте поглядом занепокоєність або підбадьорливо посміхаєтесь, ви цими ледь помітними жестами й мімікою показуєте дитині свою увагу. Природна, невимушена мова тіла, час від часу — репліки та невербальні сигнали — все це дає дитині відчуття вашої цілковитої присутності, зацікавленості та справжньої турботи. Навіть без слів ви можете дати вашій дитині-підлітку зрозуміти, що ви її слухаєте і для вас важливо те, що ви почули.

6. Щоб якнайкраще зрозуміти, що дитина відчуває, ставте уточнювальні запитання, які передбачають багато варіантів відповіді, тобто такі, на які немає «правильної» та «неправильної» відповіді. Такі запитання мають допомогти вам більше дізнатися про те, що думає ваша дитина-підліток. Ось декілька запитань для прикладу: «Чи міг/могла б ти пояснити, що маєш на увазі під …», «Як ти думаєш, чому ти засмутився/засмутилася, коли …», «Як, на твою думку, ти почувався/почувалася б, якби …». Використовуйте будь-які фрази, які спадуть вам на думку, аби дитина відчула ваше співпереживання.

7. Віддзеркалюйте думку, висловлену дитиною, повторюючи або перефразовуючи її слова. Так, приміром, ви можете сказати: «Те, про що ти зараз говориш, це …» або «Чи правильно я розумію, ти відчуваєш …».

8. Заохочуйте та підбадьорюйте дитину позитивним зворотним зв’язком. Пряма похвала за той чи інший вчинок або поведінку допоможе підлітку стати більш впевненим у собі, підвищить його самооцінку та заохотить його діяти так само і надалі. Якщо, скажімо, дитина зізналася вам, що відчуває сильний стрес та перенавантаження, ви можете відповісти на це так: «Ти молодець, я вдячний/вдячна тобі за те, що ти наважився/наважилась поділитися своїми відчуттями» або «Людині не завжди легко розповідати комусь про свою втому та стрес. Я радий/рада, що ти поділився/поділилася цим зі мною».

9. Погоджуйтеся з емоціями, які виражає підліток, та знаходьте для них виправдання. Це допоможе підліткові усвідомити, що його емоції цілком нормальні, і він не буде боятися їх показувати. Наприклад, ви можете сказати таке: «Цілком зрозуміло, що ти гніваєшся, на твоєму місці я б відчував/відчувала те саме», або «Дякую, що поділився/поділилася цим зі мною. Не завжди легко говорити з іншими про те, що нас засмучує», або «Прикро, що на тебе звалився цей стрес, співчуваю тобі. Я б так само почувався/почувалася у подібній ситуації. Подумаймо разом, як ми можемо цьому зарадити».

10. Інколи буває так, що підліток не в змозі пересилити себе й розповісти вам про те, що його турбує, і ви теж не знаходите потрібних слів. В такому разі просто скажіть своїй дитині, що вона може цілковито розраховувати на вашу підтримку, і що ви готові вислухати її та поговорити з нею в будь-який час. Не примушуйте підлітка до розмови, якщо він не готовий пояснювати, що в нього на душі.

11. Мета спілкування полягає не тільки в тому, аби ділитися одне з одним труднощами та складними почуттями. Дуже важливо розповідати також про веселі й радісні речі, про свої успіхи протягом дня, аби сміятися разом з дитиною, або якось іще висловлювати свої теплі почуття одне до одного. Разом веселитися, щиро реготати — це чудовий спосіб підтримати гарне самопочуття та зміцнити зв’язок з дитиною!

Протягом усього періоду дорослішання самопочуття та психічне здоров’я підлітка чи не найбільшою мірою залежать від батьківської турботи та безперервного виховного процесу. Добрі стосунки з батьками та опікунами — ключовий фактор нормального розвитку та психічної рівноваги неповнолітньої людини.

Час від часу ви можете помічати, що поведінка та настрій дитини змінилися або її улюблені справи перестали приносити їй задоволення. Це вас непокоїть, але ви не знаєте, чим зарадити. Деякі з таких змін можуть бути цілком нормальними ознаками стадії розвитку та дорослішання, через яку саме проходить підліток, однак якщо такі стани продовжуються декілька тижнів та заважають його нормальній життєдіяльності, необхідно звернутися по допомогу.

Проконсультуйтеся зі своїм дитячим лікарем або психологом, якщо помітили в поведінці своєї дитини хоча б одну з наведених нижче ознак:

Дитина дуже засмучена або замкнена протягом понад два тижні
Дитина робить спробу або планує завдати собі шкоди, або говорить про суїцид
В дитини трапляються раптові напади панічного страху без видимої причини, які можуть супроводжуватися прискореним серцебиттям та диханням
Дитина бере участь у бійках або демонструє сильне бажання завдавати шкоди іншим
В дитини нездорове ставлення до їжі, наприклад вона їсть дуже багато, або дуже мало, або занадто напружено займається спортом з метою скинути вагу
Звичні повсякденні справи та заняття викликають у дитини сильне хвилювання або страх
Дитині вкрай важко сконцентруватися або спокійно всидіти на місці
Дитина вживає наркотики або алкоголь
Через різкі перепади настрою в дитини виникають проблеми в стосунках з родиною та друзями
В дитини спостерігаються кардинальні зміни в поведінці та характері
Помітивши, що ваш підліток страждає на щось з вищенаведеного і потребує вашої підтримки, ви маєте перш за все підбадьорити його, запевнити в тому, що його проблемам цілком можна зарадити, і попросити у нього згоди звернутися по сторонню допомогу — звісно, лише в тому випадку, коли немає підстав побоюватись, що стан дитини загрожує їй самій або іншим. Ви можете сформулювати це, скажімо, так:

«Дуже добре, що ти сказав/сказала мені про це. Разом ми придумаємо, куди звернутися по допомогу, щоб тобі стало легше. То як — ти не проти?»

«Я бачу, ти останнім часом сам не свій/сама не своя, і, чесно кажучи, за таких обставин це цілком зрозуміло. Я знаю одну людину, якій можна довіритися і яка, сподіваюсь, може допомогти тобі почуватися краще. Ти не проти, якщо ми з тобою якось завітаємо до неї?»

Якщо ваша дитина не погодиться, ви можете розповісти про свої побоювання лікареві. Він порадить вам, як підтримати вашого підлітка, або допоможе розпізнати та оцінити тривожні ознаки.

Важливіше за все показати дитині, що вона вам не байдужа, що ви її любите і кожної хвилини готові надати їй підтримку в будь-якій ситуації. Не тільки ваша дитина, але й ви самі можете почуватися трохи розгублено і не зовсім розуміти, що робити, та все ж ви маєте запевнити дитину, що її добре самопочуття є для вас найважливішим, і що разом ви знайдете рішення.

Якщо ви побоюєтеся, що ваша дитина-підліток завдасть шкоди собі або іншим, ви можете зателефонувати на «гарячу лінію» або звернутися до кваліфікованих спеціалістів.

Ця стаття ґрунтується на матеріалах посібника ЮНІСЕФ та ООН для вчителів Teacher’s Guide to the Magnificent Mei and Friends Comi

Війна в Україні докорінно порушила відчуття безпеки і призвела до стресу, психологічні наслідки якого можуть бути небезпечними для здорового майбутнього і дорослих, і дітей. Пережитий травмуючий досвід може стати причиною розвитку посттравматичного стресового розладу (ПТСР).

ПТСР – це крайня реакція на сильний стресор, що загрожує життю людини. Частота ПТСР саме у момент надзвичайної ситуації низька. Зазвичай ПТСР починає проявлятися приблизно через шість місяців після травмуючої події. Проте, якщо стресор має потужну тривалу у часі дію (наприклад, перебування в окупації, постійні ситуації обстрілів та повітряних тривог тощо), вірогідність швидкого розвитку ПТСР підвищується.

У кого найчастіше проявляється ПТСР
Чому одні люди, потрапивши в ситуацію, пов’язану з наднегативним впливом потужного стресу, з часом починають страждати від ПТСР, тоді як інші – ні? Виділяють три групи факторів, поєднання яких призводить до виникнення ПТСР:

інтенсивність травмуючої події, її тривалість, несподіваність та неконтрольованість;
сила захисних механізмів особистості та наявність соціальної підтримки;
особисті фактори ризику: вік на момент травмуючих подій, наявність травмуючих подій та психічних розладів в попередні періоди життя людини.
Найбільш уразливими є люди у віці до 22 або старше 30 років. Щодо гендерних особливостей науковці зазначають, що у 8% чоловіків та 20% жінок розвивається ПТСР після травмуючих подій. Діти та підлітки так само перебувають у зоні ризику щодо розвитку ПТСР.

Водночас, кожна людина, яку зачепили військові дії, має свої переживання та реакції, що є абсолютно нормальними у відповідь на ненормальну ситуацію.

Важливо пам’ятати: психіка як дорослих, так і особливо дітей та підлітків, має величезні резерви для відновлення і саморегуляції. Завдяки підтримці рідних та, за потреби, психологічної підтримки фахівців, людина може повернутися до норми після травмуючого досвіду. Детальнішу інформацію про це ви знайдете нижче.

Прояви ПТСР
Для того, щоб передчасно не лякати себе різними негативними наслідками пережитих травмуючих подій, необхідно зрозуміти, що визначає наявність у людини ПТСР. Важливо відзначити, що прояви ПТСР можуть зберігатись протягом тривалого часу.

До основних ознак, що визначають наявність ПТСР у дорослих відносять:

напливи нав’язливих спогадів про небезпечні для життя ситуації, учасником яких була людина;
травмуючі сновидіння з кошмарними сценами пережитих подій, порушення сну;
прагнення уникати емоційних навантажень;
невпевненість через страх, і як наслідок – відкладання прийняття рішень, неконтактність з оточуючими;
надмірна втома, дратівливість, депресивні стани, головні болі, нездатність концентрувати увагу на чомусь тощо.
як наслідок всього вищезазначеного – схильність до антисоціальної поведінки (алкоголізація, наркотизація, надмірний цинізм).
Прояви ПТСР у дітей
постійні згадування про пережиті події (нав’язливі спогади, про які дитина може не зізнаватися дорослим), водночас уникнення всього, що нагадує їй про пережите;
емоційне напруження, вияви агресії або ж навпаки – апатичність, депресивність, емоційна відстороненість;
порушення сну, страшні сновидіння, через які дитина прокидається вночі, діти дошкільного та молодшого шкільного віку можуть плакати вночі;
підвищення рівня тривожності, очікування повторення подій;
порушення пам’яті, уваги, здатності вчитися;
постійне відігравання пережитого у грі (для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку);
саморуйнівна поведінка (зокрема у підлітків: нанесення самоушкоджень, алкоголізація, наркотизація).
Фази ПТСР
Як і будь-який процес, ПТСР має відповідні фази проходження, і далеко не завжди він утворює незворотні порушення особистості, треба розуміти, що для того, щоб людина «позбулась» ПТСР, необхідно звернутися за допомогою до спеціалістів та не уникати цієї проблеми.

Які ж фази проходить ПТСР:

Відчай – гостра тривога без ясного усвідомлення важливості того, що сталося.
Заперечення – безсоння, амнезія, заціпеніння, соматичні симптоми.
Нав’язливість – вибухові реакції, перепади настрою, хронічний стан гіперзбудливості із порушеннями сну.
Опрацювання – розуміння причин травми та горя.
Завершення – нові плани на майбутнє.
Image
Що послаблює ризики виникнення ПТСР та сприяє зціленню
Для того, щоб знизити ризики появи ПТСР та сприяти зціленню, якщо ознаки розладу вже є, необхідно:

Для батьків:

психологічно стабілізуватися самим, завдяки нижче описаним крокам. Лише емоційно стабілізувавшись, ми можемо підтримати наших дітей. Водночас важливо пам’ятати, що батьки мають право на емоції. Дітям важливо пояснити, чому ви так реагуєте, але водночас наголосити, що з часом стане легше та ваша родина з цим точно впорається;
налагодити режим дня та повернути, за можливості, частину звичних справ;
заручитися підтримкою близьких – налагодити спілкування зі значущими людьми, якщо це надає вам підтримку та налаштовує на позитив;
включатися у фізичну активність (робити фізичні вправи або щонайменше – гуляти на свіжому повітрі);
обмежити перегляд новин та сортувати інформацію, яку ви отримуєте: обирати лише достовірні канали, які не транслюють кровопролиття та іншого вкрай негативного та негативно емоційно забарвленого контенту;
залучатися до допомоги іншим, адже волонтерування дає величезний ресурс;
звернутися за допомогою до психолога/психотерапевта, який допоможе опанувати техніки емоційної стабілізації себе і близьких та попередити або зупинити розвиток ПТСР.
Для дітей:

забезпечити (відновити) почуття безпеки;
залучати дитину до фізичної активності (фізкультура, танці, регулярні прогулянки на свіжому повітрі тощо);
відновити режим дня, наскільки це можливо (навчання в школі, якщо це доступно; виконання певних завдань; рухова активність; вчасний сон тощо), це надає дітям почуття захищеності, ресурс та надію на повернення до звичайного, мирного життя;
надавати дитині почуття єдності та підтримки (у першу чергу – з боку батьків або осіб, які їх замінюють): дитина має знати, що близькі люди поруч і вони її люблять; важливими тут будуть також безпечний тілесний контакт – обійми з близькими дорослими, тримання за руку тощо;
вислуховувати дитину, коли вона хоче поговорити, отримати відповіді на свої запитання;
дозволити дитині висловлювати свої емоції та почуття (не можна говорити “не згадуй цього” або “забудь про це” – навпаки, важливо надати можливість максимально висловитися та виявити емоції);
пояснювати дитині те, що сталося: правдива інформація, доступними для віку словами, розуміння ситуації в цілому та причин того, що відбулося, є важливою і працює за для зцілення;
залучати дитину до соціальної активності: спілкування з однолітками, волонтерської діяльності в громаді, доступної віку тощо;
скеровувати агресію дитини та формувати здорові поведінкові рамки: попри те, що дитині може бути важко справлятися з емоціями, вона повинна розуміти, що кривдити інших, слабших або тварин – недопустимо;
надати доступ дитині до професійної психологічної/психотерапевтичної допомоги: фахівці підкажуть дитині та батькам, як справлятися з емоціями, як навчитися релаксації, як контролювати негативні спогади тощо, що допоможе попередити або зупинити розвиток ПТСР.
Отож, важливо не нехтувати психічним здоров’ям та, у разі виявлення ознак, що можуть свідчити про посттравматичний стресовий розлад у вас самих, ваших дітей або близьких, негайно звертатися за допомогою до спеціалістів – психологів та психотерапевтів, щоб не допустити тяжких наслідків перенесених подій.